What do you think?
Rate this book
Akoby si kameň jedla
V rámci edície Prekliati reportéri prinášame knihu reportáží z Bosny W. L. Tochmana Akoby si kameň jedla. Autor bol za knihu zaradený medzi finalistov literárnej ceny Nike a taktiež na ocenenie Prix Témoin du Monde, ktoré udeľuje Radio France International. Tento prvý preklad Tochmanovho diela do slovenčiny rozširuje počet jazykov, do ktorých bol preložený na dvanásť.
Bosna, roky deväťdesiate. Vojna, etnická nenávisť, smrť, masové exekúcie, koncentračné tábory. Desiatky reportérov a televíznych štábov z celého sveta vyrážajú na Balkán, aby mohli podať svedectvo o zverstvách páchaných v rozpadajúcej sa Juhoslávií. Z médií presakujú znepokojujúce obrazy, zaznievajú hlasy katov i obetí, slová expertov i politikov. Každá vojna sa však jedného dňa končí. Novinári odchádzajú, experti miznú v informačnom šume, pozornosť médií sa obracia k iným vojnám, k iným nešťastiam.
Čo sa deje v krajine, ktorou štyri roky zmietala vojna?
Ako sa so stratou blízkych vyrovnávajú tí, čo prežili?
Čo cítia a o čom premýšľajú?
Kde hľadajú svojich mŕtvych? A ako ich nachádzajú?
To sú otázky, na ktoré sa pokúša priniesť odpoveď kniha poľského reportéra Wojciecha Tochmana, ktorý sa o osudy ľudí žijúcich v Bosne zaujímal nielen počas vojny, ale aj po nej. V roku 1999 sa vracia na miesto činu, pozoruje pri práci antropologičku Ewu Klonowskú, ktorá zbiera a skladá pozostatky ľudských tiel vykopaných z masovch hrobov a na základe DNA identifikuje obete. Rozpráva sa s tými, čo prežili a z rozprávania o kostiach, ktoré patria ich blízkym, rekonštruuje vojnové osudy jednotlivcov i celých rodín, živých aj mŕtvych. Prostým jazykom rozpráva o veciach tragických, neskutočných, strašných. Jeho svedectvo núti zamyslieť sa nad hrôzami vojny, dvojznačnosťou ľudskej prirodzenosti a hlbokou ľudskou potrebou pochovať a oplakať svojich mŕtvych.
Bosna, roky deväťdesiate. Vojna, etnická nenávisť, smrť, masové exekúcie, koncentračné tábory. Desiatky reportérov a televíznych štábov z celého sveta vyrážajú na Balkán, aby mohli podať svedectvo o zverstvách páchaných v rozpadajúcej sa Juhoslávií. Z médií presakujú znepokojujúce obrazy, zaznievajú hlasy katov i obetí, slová expertov i politikov. Každá vojna sa však jedného dňa končí. Novinári odchádzajú, experti miznú v informačnom šume, pozornosť médií sa obracia k iným vojnám, k iným nešťastiam.
Čo sa deje v krajine, ktorou štyri roky zmietala vojna?
Ako sa so stratou blízkych vyrovnávajú tí, čo prežili?
Čo cítia a o čom premýšľajú?
Kde hľadajú svojich mŕtvych? A ako ich nachádzajú?
To sú otázky, na ktoré sa pokúša priniesť odpoveď kniha poľského reportéra Wojciecha Tochmana, ktorý sa o osudy ľudí žijúcich v Bosne zaujímal nielen počas vojny, ale aj po nej. V roku 1999 sa vracia na miesto činu, pozoruje pri práci antropologičku Ewu Klonowskú, ktorá zbiera a skladá pozostatky ľudských tiel vykopaných z masovch hrobov a na základe DNA identifikuje obete. Rozpráva sa s tými, čo prežili a z rozprávania o kostiach, ktoré patria ich blízkym, rekonštruuje vojnové osudy jednotlivcov i celých rodín, živých aj mŕtvych. Prostým jazykom rozpráva o veciach tragických, neskutočných, strašných. Jeho svedectvo núti zamyslieť sa nad hrôzami vojny, dvojznačnosťou ľudskej prirodzenosti a hlbokou ľudskou potrebou pochovať a oplakať svojich mŕtvych.
112 pages, Paperback
First published January 1, 2002
About the author
Wojciech Tochman
23 books216 followersReporter, non-fiction writer. He has twice been shortlisted for the NIKE Literary Prize and has won the Polish Book Publishers Association Award.
He began his career as a reporter at the youth weekly Na przełaj before leaving school, and soon after he joined the first reporting team at "Gazeta Wyborcza". His reports from this period were published in a book, Stairs Don’t Burn (2000, 2006). Before he got his masters degree at Warsaw University he went to Bosnia with a convoy organised by humanitarian aid worker Janina Ochojska. He then went back to the Balkans repeatedly for many years, and the book Like Eating A Stone is the result of those journeys. His next book was Dear Daughter (2005), the moving account of his efforts to find out what had happened to his missing friend, a reporter called Beata Pawlak, who turned out to have been killed in a terrorist attack on the island of Bali.
For several years Tochman was involved in activities aimed at finding missing people. From 1996 to 2002, he ran a programme called "Anyone Who Saw, Anyone Who Knows" on the Telewizja Polska TV channel. In 1999 he founded the ITAKA Centre for the Search for Missing People.
He began his career as a reporter at the youth weekly Na przełaj before leaving school, and soon after he joined the first reporting team at "Gazeta Wyborcza". His reports from this period were published in a book, Stairs Don’t Burn (2000, 2006). Before he got his masters degree at Warsaw University he went to Bosnia with a convoy organised by humanitarian aid worker Janina Ochojska. He then went back to the Balkans repeatedly for many years, and the book Like Eating A Stone is the result of those journeys. His next book was Dear Daughter (2005), the moving account of his efforts to find out what had happened to his missing friend, a reporter called Beata Pawlak, who turned out to have been killed in a terrorist attack on the island of Bali.
For several years Tochman was involved in activities aimed at finding missing people. From 1996 to 2002, he ran a programme called "Anyone Who Saw, Anyone Who Knows" on the Telewizja Polska TV channel. In 1999 he founded the ITAKA Centre for the Search for Missing People.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 268 reviews
January 26, 2022
Niestety lekkie rozczarowanie. Bardzo ważny temat, a potraktowany od dość dziwnej strony. Jeśli nie wiecie nic o wojnie w Serbii, to ten reportaż niczego nie rozświetla. Historie tu opowiedziane są wstrząsające, ale jak można to docenić, jeśli książka nie mówi o ich przyczynach? Do tego Irytujące i mało czytelne przeskoki czasowe. Liczyłam na coś lepszego, szczególnie po poprzedniej książce autora.
February 12, 2023
Я перечитала так багато всього про боснійську війну, але після ексгумацій в Бучі та Ізюмі цей текст звучить зовсім інакше - гостріше.
Це історія про те, як жертв геноциду зачинили в одній країні з убивцями і ґвалтівниками і сказали, що тепер все буде добре і всі можуть повертатися додому; про кістки і докторку Еву, яка шукала їх по всіх найглибших печерах Боснії; про Мати Мейру, яка знайшла своїх дітей; про Сребреницю, де чомусь не хочуть жити серби, які мріяли, що всі мусульмани звідти зникнуть; про те, чому сербські чоловіки не люблять подорожувати. І багато про що ще.
Свого роду цей репортаж 2000-2002 років є доволі надихаючим. Надихаючим не складати рук у справі помсти і пошуках жертв. І це вже не про боснійську війну.
Це історія про те, як жертв геноциду зачинили в одній країні з убивцями і ґвалтівниками і сказали, що тепер все буде добре і всі можуть повертатися додому; про кістки і докторку Еву, яка шукала їх по всіх найглибших печерах Боснії; про Мати Мейру, яка знайшла своїх дітей; про Сребреницю, де чомусь не хочуть жити серби, які мріяли, що всі мусульмани звідти зникнуть; про те, чому сербські чоловіки не люблять подорожувати. І багато про що ще.
Свого роду цей репортаж 2000-2002 років є доволі надихаючим. Надихаючим не складати рук у справі помсти і пошуках жертв. І це вже не про боснійську війну.
December 6, 2022
Перша половина (рівно 50 сторінок зі 101) книжки викликає відторгнення і обурення. Багато-хто нарікає на відсутність емпатії чи емоцій. Але, як на мене, автор в цій частині книги просто відчуває... зневагу, відразу, огиду до своїх персонажів. Складається враження, наче його змусили писати цей текст - і він його пише "з-під палки".
Втім, цю першу половину книги треба подекуди просто пережити, а подекуди вона має сенс, який розкривається в другій частині. Наприклад, патологоанатомка, яка займається ідентифікацію кісток (чи вони належали одній людині, які особливості життя людини можна дізнатися з цих кісток - що допомагає в ідентифікації загиблих), в першій половині книги постає дещо божевільною: вона роками мріяла працювати над ідентифікацією тіл загиблих в геноцидах, але все не було нагоди... Але в другій половині книги стає зрозуміло, що вона таки божевільна, але в тому сенсі, що й автор книги Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії Миколай Ґринберґ: вона хоче допомогти залікувати рани минулого.
І таких прикладів "трансформації" є декілька. Але їх надто мало, щоб виправдати "роздратованість" автора.
Але от в другій частині він вже чітко показує, кому співчуває, а кого вважає злочинцями. Серби - винуватці геноциду, а мусульмани - його жертви. І ці останні 50 сторінок просто стискають серце залізною рукавицею.
Тому що постійно розумієш: яка доля могла спіткати Україну. І якої долі потрібно уникнути. На жаль, в Боснії та Герцеговині ситуація зайшла в глухий кут. Західні держави бачили геноцид (супутники фіксували появу масових поховань), але... Але не доклали достатньо зусиль, щоб зупинити це жахіття. А коли його зупинили, то... в хід пішла мова примирення. Тохмана просто нудить від неї. Адже в Боснії та Герцеговині живуть поруч жертви та колишні кати. Не зовсім фізично поруч, бо країна розділена на декілька етнічних частин, але мешканці мусульманської чудово знають, хто живе в сербській. І чудово знають про злочинців, які живуть мирним життям, поки родичі їхніх жертв шукають кістки своїх рідних, щоб нарешті поховати їх як людей - і цим дати спокій їхнім душам.
Саме від цього моторошно. Процес покарання злочинців просто обмежився верхівкою, а основна маса потрапила в русло "примирення". Адже доказів було мало, свідків - взагалі не лишилося, або ж вони не хочуть свідчити. І гірка логіка: не карати ж всіх.
(І це сценарій ПАР, де апартеїд так і завершився).
Але коли я думаю про Україну, то я просто не можу уявити, що одного дня "увімкнуть" дискурс примирення щодо російських окупантів. А їхні злочини просто "спишуть", бо ж не посадиш чи покараєш всіх...
Тохман писав свою книгу на початку ХХІ ст. Через двадцять років вона звучить як застереження для нас: відбивайтеся від ворогів, бо зло всіляко старатиметься уникнути покарання. І якщо від нього не відбитися самим, то... То ніхто інший не допоможе, а навпаки - почне спонукати миритися і прощати.
Втім, цю першу половину книги треба подекуди просто пережити, а подекуди вона має сенс, який розкривається в другій частині. Наприклад, патологоанатомка, яка займається ідентифікацію кісток (чи вони належали одній людині, які особливості життя людини можна дізнатися з цих кісток - що допомагає в ідентифікації загиблих), в першій половині книги постає дещо божевільною: вона роками мріяла працювати над ідентифікацією тіл загиблих в геноцидах, але все не було нагоди... Але в другій половині книги стає зрозуміло, що вона таки божевільна, але в тому сенсі, що й автор книги Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії Миколай Ґринберґ: вона хоче допомогти залікувати рани минулого.
І таких прикладів "трансформації" є декілька. Але їх надто мало, щоб виправдати "роздратованість" автора.
Але от в другій частині він вже чітко показує, кому співчуває, а кого вважає злочинцями. Серби - винуватці геноциду, а мусульмани - його жертви. І ці останні 50 сторінок просто стискають серце залізною рукавицею.
Тому що постійно розумієш: яка доля могла спіткати Україну. І якої долі потрібно уникнути. На жаль, в Боснії та Герцеговині ситуація зайшла в глухий кут. Західні держави бачили геноцид (супутники фіксували появу масових поховань), але... Але не доклали достатньо зусиль, щоб зупинити це жахіття. А коли його зупинили, то... в хід пішла мова примирення. Тохмана просто нудить від неї. Адже в Боснії та Герцеговині живуть поруч жертви та колишні кати. Не зовсім фізично поруч, бо країна розділена на декілька етнічних частин, але мешканці мусульманської чудово знають, хто живе в сербській. І чудово знають про злочинців, які живуть мирним життям, поки родичі їхніх жертв шукають кістки своїх рідних, щоб нарешті поховати їх як людей - і цим дати спокій їхнім душам.
Саме від цього моторошно. Процес покарання злочинців просто обмежився верхівкою, а основна маса потрапила в русло "примирення". Адже доказів було мало, свідків - взагалі не лишилося, або ж вони не хочуть свідчити. І гірка логіка: не карати ж всіх.
(І це сценарій ПАР, де апартеїд так і завершився).
Але коли я думаю про Україну, то я просто не можу уявити, що одного дня "увімкнуть" дискурс примирення щодо російських окупантів. А їхні злочини просто "спишуть", бо ж не посадиш чи покараєш всіх...
Тохман писав свою книгу на початку ХХІ ст. Через двадцять років вона звучить як застереження для нас: відбивайтеся від ворогів, бо зло всіляко старатиметься уникнути покарання. І якщо від нього не відбитися самим, то... То ніхто інший не допоможе, а навпаки - почне спонукати миритися і прощати.
Read
December 2, 2023це одна з наймоторошніх книг, що я читала у своєму житті. дуже болить і дуже хочеться справедливості та покарання для винних. говорячи про винних, я маю на увазі не тільки сербів, а й решту світу, яка може врятувати, але обирає спостерігати та не провокувати, а потім укладає угоди, якими жертв змушують жити по сусідству з катами.
доктор Ева Клоновська - людина з незмірним серцем і почуттям обов'язку, я її дуже поважаю.
також імпонує стиль написання Войцеха Тохмана, дуже стриманий і виважений, він не намагається вгадати які емоції, відчувають його респонденти, бо це неможливо, йому ніколи не вдасться зрозуміти їх до кінця, але своїми текстами він добре передає ту реальність.
доктор Ева Клоновська - людина з незмірним серцем і почуттям обов'язку, я її дуже поважаю.
також імпонує стиль написання Войцеха Тохмана, дуже стриманий і виважений, він не намагається вгадати які емоції, відчувають його респонденти, бо це неможливо, йому ніколи не вдасться зрозуміти їх до кінця, але своїми текстами він добре передає ту реальність.
December 3, 2018
مذبحة البوسنة
كتاب يتحدث عن جزء بسيط جدا مما حدث من ابادة وقتل واغتصاب وتعذيب ومقابر جماعية لمسلمى البوسنة
أتذكر مذبحة وابادة المسلمين فى البوسنة , عندها كنت طفل فى التاسعة ولكن اتذكر كلام أهلى والاخبار التى كنا نسمعها عن المذابح.. مأساة بكل المقاييس ومعاناة وألم وحينها لم أعى جيدا ما سبب الحرب أصلا ولماذا يتم ابادة المسلمين فى البوسنة
وهذا الكتاب يذكرنا ببعض ما حدث هناك فى تلك المذبحة فهو بسرد أحوال الناس بعد الحرب وجاء بشهادة بعض السيدات ليحكوا عن جزء مما حدث لهم , تقرأ عن :
كيف يبحثون بمساعدة دكتورة فى علم الانسان عن جثث أبائهم وازواجهم واطفالهم عن طريق العظام المتبقية فى مقابر جماعية او عن طريق ملابسهم.. واخيرا الدى ان ايه.. فأمالهم فقط أنهم يجدون رفات ابنائهم حتي يدفنوها
عن كيف تم اغتصاب النساء.. فسيدة تم اغتصابها من سبع رجال واخري تم تعذيبها واغتصابها وقتلها من جارهم الصربي ونساء غيرهم كثير
عن أم تهرب مع طفليها فيجلسون ثلاث ايام بدون طعام او ماء فتشرب من بول ابنها لتفعل بنتها مثلها ثم يموت زوجها ويتم اختطافها واغتصابها وتعود لتبحث عن اطفالها فلا تجدهم ولكن تجد جثثهم بعض أعوام فى مقبرة جماعية وتدفنهم
كيف يتم تعذيب الرجال امام نسائهم وكيف أن الرجال والاطفال والنساء هربوا حتى لا يتم قتلهم الى الجبال.. وكان يوجد رجل هرب مع أمه العاجزة وزوجته واطفاله ولكن للأسف ترك امه مع قليل من الطعام لأنه لا يقدر ان يحملها وخائف على زوجته واطفاله وتركوا بقية كبار السن حتى اكلتهم الذئاب فى الجبال
مستشفي يأتيها 30 جريحا يوميا ولا يوجد لديها الا موس حلاقة ومنجل ولا يوجد اى مخدر او مضاد حيوي
لا يوجد اى ادوية او طعام فيأكلون الحشائش والجذور.. وعندما يأتى طعام قليل من طائرات الناتو يتصارع الجياع عليها
اطفال مفقودين من سن 9 شهور حتى سن 13
يوجد صربيون تم تجنيدهم غصبا ليقتلوا المسلمين.
وكل هذا كان جزء بسيط مما حدث :(
لكن الكتاب ليس قويا بما يكفى ليوضح احداث المذبحة او حال الناس بعدها فطريقة السرد فى الكتاب سيئة نوعا ما.. فتراه يتحدث عن المذبحة فى الماضي ثم ينتقل مرة واحدة الى المستقبل فلا تعلم هل يتكلم عن هذه الفترة ام ايام المذبحة
وذلك سبب تقييمي بثلاث نجوم فقط
وسوف يصيبك اكتئاب حتى لو قرأت عن المذبحة كتاب صغير مثل ذلك الكتاب
January 10, 2018
Jako bys jedla kámen je kniha o Bosně, domovině bosých lidí a Jardy Bosáka. V devadesátých letech tam byla válka a hodně lidí přišlo o Playstationy a televize. Ani si to nechci představovat.
Tochman knížku pojal jako deník do kterýho valí jen ty nejpodstatnější útržky, což způsobilo, že mi kniha několikrát spadla na zem - měla totiž velkej spád. HAHA! DEJTE MI UŽ NĚKDO NĚJAKOU MEDAILU ZA HUMORY. Celkově se kniha ani na moment nezastaví, šine si to zpustošenou Bosnou napříč a vykopává mrtvý ve vzpomínkách přeživších žen. Byl to hnus, to vám teda můžu povědět. Já se jako vždycky kroutím, když mám sníst nějakou zeleninu, třeba brokolici nevezmu do huby vůbec, ale tohle bylo daleko horší. Že někdo hraje fotbal s něčí hlavou mě už samozřejmě moc nepřekvapuje, že jo, tak viděl jsem Terminátora všechny díly, horory, taky ten film jak tam sou ti Kanibali, ale co mi i přes mé zkušenosti hlava vůbec nebere je fakt, jak se re-socializovali bývalí nepřátelé zase zpátky na sousedy a spolupracovníky. Představte si to, jako by ve vile Vyvolených byl dvanáctkrát Vladko a jen jeden z nich měl hřeben na vlasy. To prostě musí bejt peklo.
Tochmanovi uděluji devět bludišťáků z deseti za to, že to správně vybalancoval a zůstal nestranným pozorovatelem, kdy bez soudů a nadržování podal nehezkou zprávu za pomocí těch nejobyčejnějších, avšak nejbolestivějších vět.
Tochman knížku pojal jako deník do kterýho valí jen ty nejpodstatnější útržky, což způsobilo, že mi kniha několikrát spadla na zem - měla totiž velkej spád. HAHA! DEJTE MI UŽ NĚKDO NĚJAKOU MEDAILU ZA HUMORY. Celkově se kniha ani na moment nezastaví, šine si to zpustošenou Bosnou napříč a vykopává mrtvý ve vzpomínkách přeživších žen. Byl to hnus, to vám teda můžu povědět. Já se jako vždycky kroutím, když mám sníst nějakou zeleninu, třeba brokolici nevezmu do huby vůbec, ale tohle bylo daleko horší. Že někdo hraje fotbal s něčí hlavou mě už samozřejmě moc nepřekvapuje, že jo, tak viděl jsem Terminátora všechny díly, horory, taky ten film jak tam sou ti Kanibali, ale co mi i přes mé zkušenosti hlava vůbec nebere je fakt, jak se re-socializovali bývalí nepřátelé zase zpátky na sousedy a spolupracovníky. Představte si to, jako by ve vile Vyvolených byl dvanáctkrát Vladko a jen jeden z nich měl hřeben na vlasy. To prostě musí bejt peklo.
Tochmanovi uděluji devět bludišťáků z deseti za to, že to správně vybalancoval a zůstal nestranným pozorovatelem, kdy bez soudů a nadržování podal nehezkou zprávu za pomocí těch nejobyčejnějších, avšak nejbolestivějších vět.
January 26, 2020
Kolejny reportaż, który mną wstrząsnął. Pokazuje on, że ludzie nie potrafią uczyć się na błędach innych, ponieważ powtórzyły się tutaj sytuacje z II wojny światowej. Najgorsze jest to, że o tym się nie mówi. Ja sama wiedziałam jedynie, że były tam jakieś wojny, ale nigdy nie pomyślałabym, że działo się tam coś tak strasznego. Ludzie po raz kolejny przestali być ludźmi, zapomnieli o tym co oznacza słowo człowieczeństwo. Wstrząsające jest też to, że działo się to stosunkowo nie dawno. Książka pokazuje także w bardzo dobry sposób do jakich podziałów w społeczeństwie doprowadziła ta wojna. Osoby, które niegdyś koło siebie mieszkały dzisiaj nie potrafiliby znieść swojego widoku. Według mnie jest to kolejna pozycja, po którą powinien sięgnąć każdy, ponieważ o tym się nie mówi, a powinno.
July 31, 2021
Tochman posiada niezwykłą umiejętność pisania w taki sposób, że pomimo wrażenia surowości i pozornego wyprania z emocji, treść bardzo mocno oddziałuje na czytelnika. Dużo tu cierpienia, ale bez nadmiernego epatowania brutalnością. Zdecydowanie zbyt mało jeszcze wiem o wojnie w Bośni i Hercegowinie, a ta książka nie jest dobrym początkiem- wrzuca nas w sam środek, bez pogłębienia i ogólnego zarysowania sytuacji w regionie, o której, nie ukrywam, mam jedynie ogólne pojęcie. Tak czy siak, wciąż przeraża mnie to, że takie rzeczy dzieją się wciąż, tak niedawno, tak blisko nas.
January 5, 2023
Дуже емоційні і особисті історії про те, як боснійські жінки і чоловіки (переважно жінки) шукають своїх рідних, які загинули від рук сербів під час етнічних чисток, про те, як вони зараз живуть поруч із вбивцями і гвал��івниками, про наслідки війни.
Дуже страшна книжка, яка зараз розобує ще більше, ніж якби я читала її рік тому.
Тому що описане на її сторінках жахіття моя країна переживає зараз, і цей подвоєний біль ще важче переносити.
Втім, я принаймні радію, що нам не доведеться жити з катами, вбивцями і гвалтівниками у сусідніх містах, що вони не заселяться у покинуті нами будинки, що ми не жили з ними поруч і не будемо після перемоги, і не треба буде думати, як примиритися, вибачити, співіснувати.
Дуже страшна книжка, яка зараз розобує ще більше, ніж якби я читала її рік тому.
Тому що описане на її сторінках жахіття моя країна переживає зараз, і цей подвоєний біль ще важче переносити.
Втім, я принаймні радію, що нам не доведеться жити з катами, вбивцями і гвалтівниками у сусідніх містах, що вони не заселяться у покинуті нами будинки, що ми не жили з ними поруч і не будемо після перемоги, і не треба буде думати, як примиритися, вибачити, співіснувати.
February 20, 2023
Bardzo dobry, krótki reportaż. Zgadzam się jednak z opiniami innych, że nie jest to tytuł dla osób, które nie mają absolutnie żadnej wiedzy o wojnie domowej w Bośni i Hercegowinie latach 90. Jednak po sobie widzę, że wystarczy trochę poszperać w Internecie, żeby połapać się o czym pisze Tochman, bo i tak treść nie skupia się na ogólnym obrazie sytuacji w kraju, co dla jednych będzie plusem, a dla innych nie.
Czytając pochylamy się nad historiami dosłownie kilku osób, co tylko potęguje emocje i pozwala spojrzeć na wszystko z innej perspektywy, bo o ile liczby robią wrażenie, wspomnienia osób, które poznajemy z imienia, uderzają dużo bardziej.
Co przeżyłam podczas czytania, to moje.
Czytając pochylamy się nad historiami dosłownie kilku osób, co tylko potęguje emocje i pozwala spojrzeć na wszystko z innej perspektywy, bo o ile liczby robią wrażenie, wspomnienia osób, które poznajemy z imienia, uderzają dużo bardziej.
Co przeżyłam podczas czytania, to moje.
January 19, 2020
Jak można tak wiele zła i ludzkiej niegodziwości zmieścić na tak niewielu stronach? Tochman umie.
April 16, 2023
Słowa są zbędne wobec niewyobrażalnego okrucieństwa wojny, ich odpowiedni dobór natomiast pozwala przemówić ofiarom i ich bliskim.
Razem z Tochmanem niejako uczestniczymy z dr Ewą Klonowski w jej trudnej misji ekshumacji ofiar wojny w Bośni.
Bez patosu, bez wielkich słów, ból i cierpienie. Boli, bo ma boleć.
Razem z Tochmanem niejako uczestniczymy z dr Ewą Klonowski w jej trudnej misji ekshumacji ofiar wojny w Bośni.
Bez patosu, bez wielkich słów, ból i cierpienie. Boli, bo ma boleć.
May 25, 2022
Váleční reportéři mají v popisu práce popisovat hrůzy války. Michala Hrůzu, Jugošku, Irák a tak dále pana krále. Tato další kniha ze skvěle edice absynt, ale popisuje to, co se dělo poté co skončila válka v Jugoslávii a obyvatelstvo se tak mělo navrátit ke každodennímu životu. A já se podivuju nad tím, jak málo vím o těch peklech, který se děly v průběhu mého mladí v Evropě.
A taky se pořád podivuju nad tím, jak po druhý světový ještě můžou vznikat zajatecký tábory, kam obyvatelstvo může zajít a zřezat si člena uvězněné skupiny lidí. Jen tak, prostě si po práci před pivkem jít polámat pár kostí. Během čtení jsem několikrát vyšel ze záchoda, ale ani jednou jsem nevyšel z údivu.
Pani doktorka Ewa, stínová protagonistka této reportážní knihy, která několik let po válce skládá v Bosně kosti z hrobů a pomáhá tak pozůstalým identifikovat dcery, syny, matky, otce a dojít tak relativnímu klidu díky pohřbu, by zasloužila Oscara, Nobelovku, Slavíka, Týtý i zlatou hokejku zároveň, protože takovýchdle lidí potřebuje svět víc. Mnohem víc. Ne lidí jako Tomio. Tomio, ty di do hajzlu!
Po skvělých Ganbare! Workshopy smrti, další skvělá kniha od absyntu. Za mne 9/10.
A taky se pořád podivuju nad tím, jak po druhý světový ještě můžou vznikat zajatecký tábory, kam obyvatelstvo může zajít a zřezat si člena uvězněné skupiny lidí. Jen tak, prostě si po práci před pivkem jít polámat pár kostí. Během čtení jsem několikrát vyšel ze záchoda, ale ani jednou jsem nevyšel z údivu.
Pani doktorka Ewa, stínová protagonistka této reportážní knihy, která několik let po válce skládá v Bosně kosti z hrobů a pomáhá tak pozůstalým identifikovat dcery, syny, matky, otce a dojít tak relativnímu klidu díky pohřbu, by zasloužila Oscara, Nobelovku, Slavíka, Týtý i zlatou hokejku zároveň, protože takovýchdle lidí potřebuje svět víc. Mnohem víc. Ne lidí jako Tomio. Tomio, ty di do hajzlu!
Po skvělých Ganbare! Workshopy smrti, další skvělá kniha od absyntu. Za mne 9/10.
February 13, 2021
Warta przeczytania. Przerażające jest to, że wszystkie opisywane wydarzenia działy się tak niedawno. I tak niedaleko.
Bardzo dobry reportaż!
Bardzo dobry reportaż!
November 16, 2022
Книжка-репортаж Войцеха Тохмана «Ти наче камінь їла» про літературу як свідчення. Емоційно дуже важке читання коротких задокументованих фактів про наслідки Боснійської війни: про те, що залишається у пам’яті індивідуальній і колективній.
Войцех розповідає про роботу антропологині Еви Кльоновської, яка ідентифікує жертв з-поміж десятків тисяч загиблих мусульман, допомагає рідним дізнатися правду про те, як загинули їх чоловіки, дружини, діти:
«Після війни у Боснії – майже 20 тисяч зниклих мусульман. Якщо їх знайдуть, буде похорон і буде молитва, як велить Коран»
Напередодні прочитання варто дещо більше дізнатися саме про історію військового протистояння. Активні бойові дії тривали три роки (1992 – 1995), після чого були підписані Дейтонські угоди. Як наслідок – Боснія і Герцеґовина й до сьогодні є найбільш абсурдно організованою державою Європи: з трьома президентами, кожен з яких представляє одну з етнічних груп (боснійці, серби, хорвати).
Дейтонський мир розділив країну. Лінія адміністративного поділу тут – це межі внутрішнього протистояння між двома (насправді трьома) утвореннями: Федерацією Боснії і Герцеґовини та Республікою Сербською (а ще округ Брчко, яким керує місцеве самоврядування(!)). Про порозуміння не йдеться – сторони блокують ініціативи одна одної – ні розвитку, ні нормального функціонування влади. Це порохова діжка, яку залишили на півдні Європи і яка дочікується часу і того, хто нею скористається у власних інтересах. Досить глянути на адміністративну карту, щоб уява намалювала місця потенційних зіткнень.
Багато паралелей прослідковуються між Боснійською війною та російською війною проти України, яка розпочалась у 2014 році. Хоча Дейтонські угоди поклали край жорстокій війні, але нам можуть нагадати про інші – Мінські домовленості, через які росіяни довгі роки намагалися нав’язати інтереси проросійських маріонеткових псевдореспублік, задля «відновлення миру» (ага, це ж було уже – ні розвитку, ні нормального функціонування влади).
Войцех Тохман спілкується і з сербами, які здебільшого уникають розмов, або ж жаліються, що війну розпочали не вони, у всьому винен «новий світовий порядок». Все це ми також чули і знаємо, як за методичками:
«Було знищено Радянський Союз, а потім – нашу армію. Четверту армію у світі мала стара-добра Югославія!»
«Ти наче камінь їла» – також історії про віднаходження рідного дому де після війни оселилися ті «інші», або ж примари із травм, що не затягнуться доки воєнні злочинці не понесуть справедливого покарання.
Це не та книжка, яку можна порадити, але, на жаль, вона про етапи, які і нашому суспільству доведеться проходити (деякі тривають вже) на землі, яку зараз відвойовуємо, повертаємо і що потребуватиме уваги до пам’яті, як індивідуальної, так і колективної.
Войцех розповідає про роботу антропологині Еви Кльоновської, яка ідентифікує жертв з-поміж десятків тисяч загиблих мусульман, допомагає рідним дізнатися правду про те, як загинули їх чоловіки, дружини, діти:
«Після війни у Боснії – майже 20 тисяч зниклих мусульман. Якщо їх знайдуть, буде похорон і буде молитва, як велить Коран»
Напередодні прочитання варто дещо більше дізнатися саме про історію військового протистояння. Активні бойові дії тривали три роки (1992 – 1995), після чого були підписані Дейтонські угоди. Як наслідок – Боснія і Герцеґовина й до сьогодні є найбільш абсурдно організованою державою Європи: з трьома президентами, кожен з яких представляє одну з етнічних груп (боснійці, серби, хорвати).
Дейтонський мир розділив країну. Лінія адміністративного поділу тут – це межі внутрішнього протистояння між двома (насправді трьома) утвореннями: Федерацією Боснії і Герцеґовини та Республікою Сербською (а ще округ Брчко, яким керує місцеве самоврядування(!)). Про порозуміння не йдеться – сторони блокують ініціативи одна одної – ні розвитку, ні нормального функціонування влади. Це порохова діжка, яку залишили на півдні Європи і яка дочікується часу і того, хто нею скористається у власних інтересах. Досить глянути на адміністративну карту, щоб уява намалювала місця потенційних зіткнень.
Багато паралелей прослідковуються між Боснійською війною та російською війною проти України, яка розпочалась у 2014 році. Хоча Дейтонські угоди поклали край жорстокій війні, але нам можуть нагадати про інші – Мінські домовленості, через які росіяни довгі роки намагалися нав’язати інтереси проросійських маріонеткових псевдореспублік, задля «відновлення миру» (ага, це ж було уже – ні розвитку, ні нормального функціонування влади).
Войцех Тохман спілкується і з сербами, які здебільшого уникають розмов, або ж жаліються, що війну розпочали не вони, у всьому винен «новий світовий порядок». Все це ми також чули і знаємо, як за методичками:
«Було знищено Радянський Союз, а потім – нашу армію. Четверту армію у світі мала стара-добра Югославія!»
«Ти наче камінь їла» – також історії про віднаходження рідного дому де після війни оселилися ті «інші», або ж примари із травм, що не затягнуться доки воєнні злочинці не понесуть справедливого покарання.
Це не та книжка, яку можна порадити, але, на жаль, вона про етапи, які і нашому суспільству доведеться проходити (деякі тривають вже) на землі, яку зараз відвойовуємо, повертаємо і що потребуватиме уваги до пам’яті, як індивідуальної, так і колективної.
September 26, 2022
«Ти наче камінь їла» Войцеха Тохмана.
Книга свідчень очевидців війни в Боснії та Герцеговині 1992–1995 років.
Є мати. Вона шукає тіла своїх дітей. Оглядає речі та складені докупи кістки. Чим би зараз не були її діти – вона поверне їх додому і допоможе іншим матерям знайти своїх, переживши шок знахідки.
Є дружина. Вона прагне поховати свого чоловіка. Вона розпитує свідків його вбивства і збирає факти в хронологічному порядку. Вона вірить, що знання стануть для неї розрадою і життя зможе продовжитися.
Є іноземка. Її ця війна не стосується. Але день за днем, місяць за місяцем, рік за роком вона викопує тіла, складає пазли з людських решток, проводить генетичні аналізи, і пізнає бездонну глибину людської жорстокості.
Є ми. Ми живемо в цій страшній книзі прямо зараз. Геноцид у Бучі. Катівня в Ізюмі. Винищення маріупольців. Деякі розділи оформляться значно пізніше. Навряд чи фінальна крапка буде коли-небудь поставлена.
Ніякі ефемерні жорна історії не перемелять чергову катастрофу цивілізації. Це нам доведеться розгризати пута. Нам доведеться випити цю чашу. Ми з’їмо цей камінь болю і несправедливості, горя і підступності, втрат і відчаю – а потім довіку носитимемо його за пазухою, зробивши помсту єдиною прийнятною метою.
Бо якщо подібні книги і здатні чогось навчити – то це гострити зуби.
Книга свідчень очевидців війни в Боснії та Герцеговині 1992–1995 років.
Є мати. Вона шукає тіла своїх дітей. Оглядає речі та складені докупи кістки. Чим би зараз не були її діти – вона поверне їх додому і допоможе іншим матерям знайти своїх, переживши шок знахідки.
Є дружина. Вона прагне поховати свого чоловіка. Вона розпитує свідків його вбивства і збирає факти в хронологічному порядку. Вона вірить, що знання стануть для неї розрадою і життя зможе продовжитися.
Є іноземка. Її ця війна не стосується. Але день за днем, місяць за місяцем, рік за роком вона викопує тіла, складає пазли з людських решток, проводить генетичні аналізи, і пізнає бездонну глибину людської жорстокості.
Є ми. Ми живемо в цій страшній книзі прямо зараз. Геноцид у Бучі. Катівня в Ізюмі. Винищення маріупольців. Деякі розділи оформляться значно пізніше. Навряд чи фінальна крапка буде коли-небудь поставлена.
Ніякі ефемерні жорна історії не перемелять чергову катастрофу цивілізації. Це нам доведеться розгризати пута. Нам доведеться випити цю чашу. Ми з’їмо цей камінь болю і несправедливості, горя і підступності, втрат і відчаю – а потім довіку носитимемо його за пазухою, зробивши помсту єдиною прийнятною метою.
Бо якщо подібні книги і здатні чогось навчити – то це гострити зуби.
July 23, 2018
After a war that left more than 100,000 people dead, there are bones all over Bosnia—scattered in forests, thrown down wells, or buried in unmarked mass graves. Many of them belong to Bosnian Muslims who went missing and were killed as part of a Serbian ethnic cleansing campaign that lasted from 1992-1995. Written from 2000-2002, Like Eating a Stone chronicles the aftermath of genocide and the reckoning that grips a still deeply divided Bosnia. In spare but searing prose, Polish journalist Wojciech Tochman follows widows in search of missing husbands; mothers who wish to finally bury their children; and a forensic anthropologist who has made it her life’s work to piece together the remains of the deceased and read the stories that bones can tell. All the while, Tochman’s incisive portrait of this region in recovery raises troubling questions: namely, how does a country return to normal life after a war that displaced thousands and stretched the limits of human cruelty? In Bosnia today, more than 25 years after the start of the war, people are still looking for bones, for answers—for anything at all.
March 28, 2018
Lo que deja una guerra: cadáveres, víctimas, verdugos, miedo, dinero de la Unión Europea para aligerar conciencias, necesidad de recordar... Familias que quieren encontrar y enterrar a sus muertos. Sacarlos de las fosas y las cunetas (lo que en España sigue siendo un tema tabú, un problema sin resolver). Este es el relato de "Como si masticaras piedras".
"Cuando contemplas una desgracia tan terrible, sientes con una fuerza abrumadora que eres, ante todo, un ser humano, y que tu nacionalidad es secundaria. La condición humana nos une en la desgracia, en nuestra forma de experimentarla. Estaría bien que la gente lo entendiera"
Tadeusz Mazowiecki. Representante Especial de las Naciones Unidas para la antigua Yugoslavia (1992-1995)
"Cuando contemplas una desgracia tan terrible, sientes con una fuerza abrumadora que eres, ante todo, un ser humano, y que tu nacionalidad es secundaria. La condición humana nos une en la desgracia, en nuestra forma de experimentarla. Estaría bien que la gente lo entendiera"
Tadeusz Mazowiecki. Representante Especial de las Naciones Unidas para la antigua Yugoslavia (1992-1995)
December 28, 2017
від тохмана стає дуже погано, бо він страшенно хороший репортажист. йому вдається до кісток пробирати відстороненими розповідями, статистичними даними, короткими реченнями.
не знаю, може, якби ця книжка не була начитана таким невиразним голосом, я її взагалі не змогла б. слухала її, ходячи містом, і на деяких епізодах – наприклад, коли мусульманки відвідують місто, де колись жили і в якому за повоєнними угодами мають право просити повернути їм домівки, але, звісно, ніколи цього не зроблять, – мусила спинятися й віддихуватися. коли про померлих, то ще якось нормально; але коли про тих, хто вижив, то аж нутрощі викручує.
не знаю, може, якби ця книжка не була начитана таким невиразним голосом, я її взагалі не змогла б. слухала її, ходячи містом, і на деяких епізодах – наприклад, коли мусульманки відвідують місто, де колись жили і в якому за повоєнними угодами мають право просити повернути їм домівки, але, звісно, ніколи цього не зроблять, – мусила спинятися й віддихуватися. коли про померлих, то ще якось нормально; але коли про тих, хто вижив, то аж нутрощі викручує.
October 13, 2022
Я дуже не хочу, аби такі книги, як "Ти наче камінь їла", колись писалися б про нашу власну війну. Бо це той тип книг, що описують поразку. Не щаслива лють переможця, який втратив друзів але вижив, не правда війни від солдата, не мемуари воєначальника, аби ніколи не забувати про бойові дії і розказати про них світові. Ця книга, наче буденна фіксація поразки, наче коли ти заходиш в розбомблений будинок і перераховуєш, що саме зруйновано. Такі тексти це констатація болю, руйнувань і безсилля. Войцех Тохман писав цю книгу дещо відсторонено, наче новинний сюжет в газету. Сухо викладав факти: Ім'я, скільки років, де людина проживала, потім, що з нею сталося. Короткі фрагментарні історії, за якими тільки злегка проглядалася емпатія. Спочатку мене такий стиль оповіді дуже дратував. Ну як можна бути таким черствим?! Це так "по журналістськи" відсторонитися від трагедії і просто її фіксувати, знаючи, що це зло тебе самого оминуло. Але потім я зрозумів, що можливо інакше цей текст просто неможливо було написати. Красиві звороти і розгорнуті описи жахіть, з якими довелося зіштовхнутися мешканцям Боснії і Герцеговини (так, свідомо не пишу, про їхню релігійну чи національну приналежність лише географічну) точно не допоможуть повернути до життя вбитих і закатованих, не полікують серця, не повернуть батькам дітей, а жінкам - чоловіків. Якщо красиво написати про програну війну - то це не відбудує знищені будинки і знищені долі, не поверне рідні домівки усім, хто їх втратив. Справді, в такому випадку залишається хіба фіксувати, буденно, крок за кроком, факти. Хто, де, коли загинув. Хто, де, коли вчинив вбивство. Бо більше нічого не зробиш. Бо війна програна, причому обома сторонами. Тому я й не хочу, аби про нашу війну з росією хтось колись написав таку книгу. Я хочу читати про лють, про помсту, про те як росіяни ще десятиліттями будуть мочитися в штани при згадці про українців, але не хочу аби іноземні журналісти отак в літературному вигляді фіксували факти про нас. Бо ми самі маємо написати про себе. Бо наш голос має бути почутим, на відміну від голосу боснійців в 90-х.
В цієї книги дуже вдала назва, слова "Ти наче камінь їла" це слова хлопчика, який каже їх своїй матері, яка навіть через багато років не може спати спокійно, бо до неї уві сні приходить покійний чоловік. Усе що залишається жінці це скреготати зубами від розпачу і болю, а ці звуки такі наче вона жує камінь. Важкий, твердий камінь, який ти жуєш і не можеш розжувати і одночасно не можеш виплюнути - це і є метафора усієї війни в Боснії. І що найгірше, цей камінь боснійці досі жують, хоча пройшло уже стільки років після того, як війна закінчилася. Колись в молодшій школі, коли ти бився з кимось, викладачі потім змушували вас подати одне одному руку і помиритися. І ви далі мали вчитися разом, забувши про бійку. Світ зробив щось схоже, змусив сербів, боснійців і хорватів після взаємних етнічних чисток продовжувати жити в одній країні. Жити разом вбивцям, ґвалтівникам, воєнним злочинцям і їх жертвам. Тому ці люди досі жують свої камені, не маючи сил ні проковтнути їх ні виплюнути. Чи зміниться це колись? Хто знає…
В цієї книги дуже вдала назва, слова "Ти наче камінь їла" це слова хлопчика, який каже їх своїй матері, яка навіть через багато років не може спати спокійно, бо до неї уві сні приходить покійний чоловік. Усе що залишається жінці це скреготати зубами від розпачу і болю, а ці звуки такі наче вона жує камінь. Важкий, твердий камінь, який ти жуєш і не можеш розжувати і одночасно не можеш виплюнути - це і є метафора усієї війни в Боснії. І що найгірше, цей камінь боснійці досі жують, хоча пройшло уже стільки років після того, як війна закінчилася. Колись в молодшій школі, коли ти бився з кимось, викладачі потім змушували вас подати одне одному руку і помиритися. І ви далі мали вчитися разом, забувши про бійку. Світ зробив щось схоже, змусив сербів, боснійців і хорватів після взаємних етнічних чисток продовжувати жити в одній країні. Жити разом вбивцям, ґвалтівникам, воєнним злочинцям і їх жертвам. Тому ці люди досі жують свої камені, не маючи сил ні проковтнути їх ні виплюнути. Чи зміниться це колись? Хто знає…
February 13, 2019
Piję kawę, otwieram okno, patrzę. Świat istnieje.
June 30, 2021
Nie wiem, co można powiedzieć o takiej książce, o takiej tematyce, więc powiem jedynie, że ten reportaż to kawał dobrej roboty. Otworzył oczy na temat, o którym wcześniej miałam bardzo nikłe pojęcie.
October 14, 2023
ще одне нагадування, що війна, звісно ж, скрізь украй різна.
я взялася за цю репортажистику, бо хотіла побачити як інші пишуть про іншу війну. план був, що це допоможе мені в осмисленні нашої. або й просто покаже як воно може бути, що вже цінно.
зрештою все це сталося, але нікому не раджу)
"Три запитання не ставлять у сьогоднішній Боснії: Як твій чоловік? Як син? Що ти робив під час війни?"
я взялася за цю репортажистику, бо хотіла побачити як інші пишуть про іншу війну. план був, що це допоможе мені в осмисленні нашої. або й просто покаже як воно може бути, що вже цінно.
зрештою все це сталося, але нікому не раджу)
"Три запитання не ставлять у сьогоднішній Боснії: Як твій чоловік? Як син? Що ти робив під час війни?"
November 21, 2017
„Jako bys jedla kámen“ se srovnání s „Všem sráčům navzdory aneb Válka, o které nechcete nic vědět“ nevyhne; stejný konflikt, stejné nakladatelství, vyšly pár týdnů od sebe (jakkoli jde o publikace staré pěkných pár let). Teoreticky to není špatný nápad, protože jedna je sbírka reportáží přímo z konfliktu, druhá se zaobírá dopady po letech. Mohly se vzájemně doplňovat a vytvářet komplexní mozaiku balkánského konfliktu.
Mohly, ale to by tu nesměl být problém s tím, že Tochmanova sbírka reportáží je vším, čím Urbanova není. Tam kde Urban píše jednu (silnou, ne že ne) reportáž jinými slovy stále dokola, tam Tochman používá různé přístupu, mění objekty zájmu i styl, nevstupuje aktivně do vyprávění a jde na dřeň osudů, emocí i procesů.
Díky tomu vyvstávají znepokojivé „detaily“, kdy plíživý nástup i průběh genocidy je nerozeznatelný od toho, jak to probíhalo s Židy, ve Volyni, mezi africkými kmeny a k čemu se aktuálně schyluje. Či že je ve výsledku jedno zda vám příbuzné vezme válka či cunami (jako v případě Ganbare!), vždy se najde přeživší matka, která léta pátrá po kostrách svých dospělých dětí, aby je mohla náležitě pohřbít. Prostě silné, nevydírající, nelaciné a vypovídající reportáže o nedávném konfliktu doslova "za humny".
Mohly, ale to by tu nesměl být problém s tím, že Tochmanova sbírka reportáží je vším, čím Urbanova není. Tam kde Urban píše jednu (silnou, ne že ne) reportáž jinými slovy stále dokola, tam Tochman používá různé přístupu, mění objekty zájmu i styl, nevstupuje aktivně do vyprávění a jde na dřeň osudů, emocí i procesů.
Díky tomu vyvstávají znepokojivé „detaily“, kdy plíživý nástup i průběh genocidy je nerozeznatelný od toho, jak to probíhalo s Židy, ve Volyni, mezi africkými kmeny a k čemu se aktuálně schyluje. Či že je ve výsledku jedno zda vám příbuzné vezme válka či cunami (jako v případě Ganbare!), vždy se najde přeživší matka, která léta pátrá po kostrách svých dospělých dětí, aby je mohla náležitě pohřbít. Prostě silné, nevydírající, nelaciné a vypovídající reportáže o nedávném konfliktu doslova "za humny".
October 15, 2021
Have you ever realised that it is shorter distance from Munich to Prijedor, where in the 1990s concentration camps for Bosnian Muslims were built, than it is from Munich to Hamburg? You probably know what you did on 9/11/01. But do you remember what you did when the hell broke lose in former Yugoslavia?
I was born in 1993, and my connection to the region is rather lose, although not nonexistent. And it really took me a while to get myself to read this book. Mainly because I knew how hard it will be to even TRY to COMPREHEND.
So it happened that eventually I’ve read it simultaneously with 1) discovering the Bosnian Muslim-Women Instagram community living in exile in Germany, 2) meeting a number of Bosniaks and Serbs in Vienna, both former refugees and Gastarbeiter, and 3) being in a relationship for nearly two years with Bosniak-Serbian-Croatian man, originally from Sarajevo. His family fled miraculously in 1992.
It is stunning how different the methods of coping with the past (German - not surprisingly - has coined a beautiful notion for it: “die Vergangenheitsbewältigung“) are among these people. Some bend the past to make the burden easier. Some fall ill or go crazy. Some carry on with their lives so enthusiastically, as if there was a black hole somewhere in their past they want to get away from as far as possible. Some always ask your second name and which suburb your parents used to live in.
And some, like those in the book, will keep on looking for the bones of their loved ones. As if it were the only thing that still keeps them alive in the earthly sense. Because in any other, their lives ended at some point between 1992-95.
Given all this, it is appalling how blind we are when it comes to genocide denialism in Bosnia. How unreported the contemporary reality in this supposedly “oriental country” is. Members of the above mentioned Instagram community would argue that it has become too “normal” not to stress who the main victims and perpetrators were (Bosniaks - Serbs).
And I am once again left with a question - how to maintain the healthy balance between not being ignorant to who was mainly dying in Bosnia and why (which the books makes extremely and painfully clear), and between stressing the fact that we’re all HUMANS before anything else, who are not to be treated inhumanly, no matter what (religion, ethnicity, skin colour, name…)?
I was born in 1993, and my connection to the region is rather lose, although not nonexistent. And it really took me a while to get myself to read this book. Mainly because I knew how hard it will be to even TRY to COMPREHEND.
So it happened that eventually I’ve read it simultaneously with 1) discovering the Bosnian Muslim-Women Instagram community living in exile in Germany, 2) meeting a number of Bosniaks and Serbs in Vienna, both former refugees and Gastarbeiter, and 3) being in a relationship for nearly two years with Bosniak-Serbian-Croatian man, originally from Sarajevo. His family fled miraculously in 1992.
It is stunning how different the methods of coping with the past (German - not surprisingly - has coined a beautiful notion for it: “die Vergangenheitsbewältigung“) are among these people. Some bend the past to make the burden easier. Some fall ill or go crazy. Some carry on with their lives so enthusiastically, as if there was a black hole somewhere in their past they want to get away from as far as possible. Some always ask your second name and which suburb your parents used to live in.
And some, like those in the book, will keep on looking for the bones of their loved ones. As if it were the only thing that still keeps them alive in the earthly sense. Because in any other, their lives ended at some point between 1992-95.
Given all this, it is appalling how blind we are when it comes to genocide denialism in Bosnia. How unreported the contemporary reality in this supposedly “oriental country” is. Members of the above mentioned Instagram community would argue that it has become too “normal” not to stress who the main victims and perpetrators were (Bosniaks - Serbs).
And I am once again left with a question - how to maintain the healthy balance between not being ignorant to who was mainly dying in Bosnia and why (which the books makes extremely and painfully clear), and between stressing the fact that we’re all HUMANS before anything else, who are not to be treated inhumanly, no matter what (religion, ethnicity, skin colour, name…)?
June 18, 2015
Môžeme deklarova��, že takéto knihy by mali byť povinným čítaním. Každopádne áno. Napriek tomu nechávame otvorené dvierka pre skepsu. Poučili by sme sa? Súdneho človeka určite takáto reportáž zamrazí, v horšom prípade oberie o vieru v človeka. Čo to však urobí s väčšinou? Zo skúsenosti vieme, že v nepoučiteľnosti a v relativizovaní je väčšina skoro vždy prekvapivo zjednotená. Tochmanova kniha nech je aspoň mementom, učebnou pomôckou na udržiavanie pamäti, aby človek identifikoval každé rodiace sa zlo ešte v zárodku, keď sa stále ešte dá eliminovať demokratickými mechanizmami.
Viac tu: https://dennikn.sk/blog/balkanska-skr...
Viac tu: https://dennikn.sk/blog/balkanska-skr...
November 28, 2022
Колишня Югославія. Сребрениця. І не лише.
Ненависть до тих, хто жив поряд с тобою.
Місцями течуть сльози, місцями стискається серце.
Але кожна з цих історій може бути й нашою, якщо змінити прізвища на українські.
Книжка - журналістське розслідування.
Важка, але така потрібна.
Сплетена з реальних людських історій.
Втрат. Суцільного болю.
Сліз? Сліз тут вже немає.
…Є похорон, молитва й могила. Дві могили. Мейра нікому не дозволяє плакати: «Ще Небойша побачить, ми повинні поводитися гідно.
…Мейра вірить, що Небойша постане перед Гаазьким трибуналом і відповість за те, що він робив в Омарській майже вісім років тому. (с)
Це не так про війну, як про те, що нас чекає потім.
Книжка про кістки. Людські.
Такі важливі для когось.
Важко усвідомити, що людина здатна так багато зла зробити іншій людині (с)
September 19, 2018
Když začala válka v Bosně, byly mi čtyři. A vzhledem k tomu, že české školství končí v dějepise v roce 89, téhle válce prostě nerozumím - kdo, co, proč. Tahle knížka je sbírka reportážních střípků z času po: sbírání kostí z masových hrobů, hledání pozůstalých, mučení vyčtené z kostí. Je to ohavné a nechápu, že věci, které jsem měla zařazené jako "tohle dělali náckové vězňům" se děly tisíc kiláků ode mě v době, kdy jsem chodila do školky. Ale chybí mi ediční poznámky, které by střípky z výkopů zařazovaly do dění ve válce. Proto 3*.
September 11, 2012
Wow....nothing dry or strictly historical about this book. The writers simple yet beautiful style of writing will break your heart and make you feel horror and admiration. This book was not about politics or chronology, but about the experiences and stories of the average person. Just amazing...
August 17, 2015
Sometimes, somewhere, we tend to compare. How does it feel to live in a country responsible for genocide 70 years ago? And how do people live in a country where genocide happened 20 years ago? Bones witness and cure the pain. Bones shouldn't allow to forget.
Displaying 1 - 30 of 268 reviews